Кияниця Віктор Миколайович
Більше дій
Кияниця Віктор Миколайович – український науковець, видатний вчений у галузі електротехніки.
Коротка біографія і професійна діяльність
Народився в українській родині 2 грудня 1887 р. в с. Кривий Ріг на Катеринославщині[1] (нині м. Кривий Ріг у Дніпропетровській області). Батько був службовцем і мав статус почесного громадянина, мати – із селянської родини.
Закінчив сільську середню школу, потім – середнє механіко-технічне училище в м. Алєксандровск (нині Запоріжжя).[1]
Упродовж 1907–1912 рр. був студентом Харківського технологічного інституту (тепер – Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Здобув професію інженера-технолога і отримав диплом з відзнакою. По закінченні навчання залишився працювати в Alma Mater лаборантом при електротехнічних лабораторіях (2 роки у вимірювальній лабораторії і 16 років в електромашинній).[1] Саме проекти заводських лабораторій стали темою його кандидатської дисертації (1930). А з часу заснування електрофакультету (1921) Вікторові Кияниці доручено читати лекції з курсу світлотехніки та проведення лабораторних занять з цього ж курсу.
У 1930 р. Харківський технологічний інститут (тоді вже – Політехнічний інститут ім. Лєніна) було реорганізовано. На його базі засновано Харківський електротехнічний інститут (ХЕІ), де науковець отримав посаду професора. Читав лекції зі світлотехніки та електричних вимірювань. Був відповідальним за спеціальність «світлотехніка» на вечірньому факультеті інституту при кафедрі електрообладнання промислових виробництв.
У 1931–1932 рр. брав участь в Урядовій комісії з обстеження електрообладнання вугільних шахт Донбасу.[1]
З 1939 р. – завідувач кафедри світлотехніки ХЕІ на денному відділенні. Докторську дисертацію «Освещение в конеохимической промышленности» науковець захистив 1939 р. у Московському енергетичному інституті. У січні 1940 р. Вікторові Кияниці присвоєно науковий ступінь доктора технічних наук, одночасно його було затверджено у вченому званні професора.
Щоб мати можливість будувати кар’єру навчався у вечірньому Марксистсько-Ленінському університеті, 1940 р. закінчив його, але, членом комуністичної партії не став.
З початком вторгнення німецьких військ (1941) кафедру світлотехніки Харківського електротехнічного інституту евакуювали до Туркменістану в Ашхабадський сільськогосподарський інститут. Вчений з родиною також переїхав до Туркменістану.
Упродовж року Віктор Кияниця займав на посаду професора Ашхабадського сільськогосподарського інституту у відділенні механізаії сільського господарства. З жовтня 1941 р. по вересень 1942 р. – завідувач кафедри електротехніки та електроприводу цього інституту.[1]
З вересня 1942 по жовтень 1944 р. – завідувач кафедри електротехніки Горьківського індустріального інституту. Одночасно був деканом радіотехнічного факультету і викладав курс металорізальних верстатів.[2]
Паралельно з основною роботою науковець часто працював за сумісництвом в інших навчальних закладах та науково-дослідних інститутах: у Харківському автодорожному інституті – завідувачем кафедри електротехніки; Харківському механіко-машинобудівному інституті – читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів; Харківському інституті механізації сільського господарства – завідувачем кафедри електротехніки та електроприводу; Харківському інституті охорони праці Всесоюзної центральної ради професійних союзів (ВЦРПС) – завідувачем відділу промислового освітлення; Харківському інституті гігієни праці і професійних хвороб – завідувачем відділу промислового освітлення. Епізодично читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів в Інституті механізації сільського господарства Мелітополя. Консультував з питань електротехніки і енергетики в установах і підприємствах міста Харкова (Укртекстильтрест, Електротрест, Новобаварська канатна фабрика та ін.)[1]
У вересні 1944 р. направлений до Львова очолювати кафедру електрифікації промислових підприємств (нині увійшла до кафедри електромехатроніки та комп'ютеризованих електромеханічних систем) Львівського політехнічного інституту. Маючи великий стаж педагогічної та науково-дослідної роботи, Віктор Миколайович взяв на себе організацію і керівництво науковою і методичною роботою кафедри.
Упродовж 1945–1947 рр. працював за сумісництвом завідувачем Львівського відділення науково-дослідного Інституту енергетики АН УРСР (тепер – Інститут електродинаміки Національної академії наук України), який він сам і організував за дорученням Інституту енергетики Академії Наук СРСР.
Від самого початку своєї діяльності Віктор Кияниця брав участь в організації наукових конференцій. Зокрема, Третьої світлотехнічної конференції (Харків, 1931), на якій був обраний головою. Як зауважив сам науковець в автобіографії, неодноразово був делегатом від харківських вишів майже на всіх електротехнічних з’їздах, і цілком на всіх всесоюзних світлотехнічних конференціях. Приймав участь у зборах технічного відділу Академії Наук СРСР з питань світлотехніки.[1]
За час своєї професійної діяльності Віктор Кияниця заснував навчальні і науково-дослідні лабораторії: світлотехніки (Харківський електротехнічний інститут); електричну, пірометричну, термометричну (Науково-дослідний інститут метрології); електропристроїв і світлотехніки (ЛПІ).[1] Розробив проекти лабораторій та організовував їх в інших навчальних закладах.
Вчений добре володів німецькою мовою, міг спілкуватися англійською і польською. Користувався великим авторитетом і повагою серед викладачів та студентів.
Будучи безпартійним, займав керівні посади і постійно працював на суспільній та профспілковій роботі: беззмінний голова світлотехнічної секції та член президії Харківської філії НДТО (Науково-дослідного технічного об’єднання) енергетиків та електрозв’язку; член МК Харківського електротехнічного інституту; депутат Кагановичської райради м. Харкова; член МК Львівського політехнічного інституту та ін. Виступав з низкою доповідей на Львівських підприємствах, в тому числі, на прохання газет «Молодь України» та «Молодь Закарпаття».
Звільнився з роботи в ЛПІ 1 вересня 1951 р. у зв’язку з переведенням до Київського сільськогосподарського інституту (з 1954 р. – Українська сільськогосподарська академія, тепер – Національний університет біоресурсів і природокористування України на посаду професора кафедри застосування електроенергії в сільському господарстві.[3]
Помер у Києві 19 листопада 1979 р.
Нагороди
Вченого відзначали як одного з найкращих викладачів і суспільних діячів. Неодноразово нагороджений похвальними грамотами і подяками, зокрема, від Управління у справах вищої школи і Республіканського комітету профспілки працівників вищої школи; подяка від міністра вищої освіти (1949).
У Львові отримав Медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне».[1]
Наукова діяльність
Бібліографія Віктора Кияниці
Примітки
(с) Дану статтю підготувала завідувач сектора НТБ Войтович Ірина Остапівна
- ↑ 1,0 1,1 1,2 1,3 1,4 1,5 1,6 1,7 1,8 Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 412. 65 с.
- ↑ Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» 1844–1994 : біогр. довід. Львів : Вид-во Держ. ун-ту «Львів політехніка», 1994. С. 63–65.
- ↑ https://esu.com.ua/article-6715 Енциклопедія сучасної України