Кияниця Віктор Миколайович
Більше дій
Кияниця Віктор Миколайович – український науковець, видатний вчений у галузі електротехніки.
Коротка біографія і професійна діяльність
Народився в українській родині 2 грудня 1887 р. в с. Кривий Ріг на Катеринославщині[1] (нині м. Кривий Ріг у Дніпропетровській області). Батько був службовцем і мав статус почесного громадянина, мати – із селянської родини.
Закінчив сільську середню школу, потім – середнє механіко-технічне училище в м. Алєксандровск (нині Запоріжжя).[1]
Упродовж 1907–1912 рр. був студентом Харківського технологічного інституту (тепер – Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Здобув професію інженера-технолога і отримав диплом з відзнакою. По закінченні навчання залишився працювати в Alma Mater лаборантом при електротехнічних лабораторіях (2 роки у вимірювальній лабораторії і 16 років в електромашинній). Саме проекти заводських лабораторій стали темою його кандидатської дисертації (1930).[1] А з часу заснування електрофакультету (1921) Вікторові Кияниці доручено читати лекції з курсу світлотехніки та проведення лабораторних занять з цього ж курсу.
У 1930 р. Харківський технологічний інститут (тоді вже – Політехнічний інститут імені Леніна) було реорганізовано. На його базі засновано Харківський електротехнічний інститут (ХЕІ), де Віктор Кияниця отримав посаду професора. Читав лекції зі світлотехніки і електричних вимірювань. Був відповідальним за спеціальність «світлотехніка» на вечірньому факультеті інституту при кафедрі електрообладнання промислових виробництв.
У 1931–1932 рр. брав участь в Урядовій комісії з обстеження електрообладнання вугільних шахт Донбасу.[1]
З 1939 р. – завідувач кафедри світлотехніки ХЕІ на денному відділенні. Докторську дисертацію «Освещение в конеохимической промышленности» науковець захистив 1939 р. у Московському енергетичному інституті, а в січні 1940 р. Вікторові Кияниці присвоєно науковий ступінь доктора технічних наук. Одночасно був затверджений у вченому званні професора.
Щоб мати можливість будувати кар’єру навчався у вечірньому Марксистсько-Ленінському університеті, 1940 р. закінчив його, але, членом комуністичної партії не став.
З початком вторгнення німецьких військ (1941) кафедру світлотехніки Харківського електротехнічного інституту евакуювали до Туркменістану в Ашхабадський сільськогосподарський інститут. Вчений з родиною також переїхав до Туркменістану.
Упродовж року Віктор Кияниця займав на посаду професора Ашхабадського сільськогосподарського інституту у відділенні механізаії сільського господарства. З жовтня 1941 р. по вересень 1942 р. – завідувач кафедри електротехніки та електроприводу цього інституту.[1]
З вересня 1942 по жовтень 1944 р. – завідувач кафедри електротехніки Горьківського індустріального інституту. Одночасно був деканом радіотехнічного факультету і викладав курс металорізальних верстатів.[2]
Паралельно з основною роботою науковець часто працював за сумісництвом в інших навчальних закладах та науково-дослідних інститутах: у Харківському автодорожному інституті – завідувачем кафедри електротехніки; Харківському механіко-машинобудівному інституті – читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів; Харківському інституті механізації сільського господарства – завідувачем кафедри електротехніки та електроприводу; Харківському інституті охорони праці Всесоюзної центральної ради професійних союзів (ВЦРПС) – завідувачем відділу промислового освітлення; Харківському інституті гігієни праці і професійних хвороб – завідувачем відділу промислового освітлення. Епізодично читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів в Інституті механізації сільського господарства Мелітополя. Консультував з питань електротехніки і енергетики в установах і підприємствах міста Харкова (Укртекстильтрест, Електротрест, Новобаварська канатна фабрика та ін.)[1]
У вересні 1944 р. направлений до Львова очолювати кафедру електрифікації промислових підприємств (нині увійшла до кафедри електромехатроніки та комп'ютеризованих електромеханічних систем) Львівського політехнічного інституту. Маючи великий стаж педагогічної та науково-дослідної роботи, Віктор Миколайович взяв на себе організацію і керівництво науковою і методичною роботою кафедри.
Упродовж 1945–1947 рр. працював за сумісництвом завідувачем Львівського відділення науково-дослідного Інституту енергетики АН УРСР (тепер – Інститут електродинаміки Національної академії наук України), який він сам і організував за дорученням Інституту енергетики Академії Наук СРСР.
Від самого початку своєї діяльності Віктор Кияниця брав участь в організації наукових конференцій. Зокрема, Третьої світлотехнічної конференції (Харків, 1931), на якій був обраний головою. Як зауважив сам науковець в автобіографії, неодноразово був делегатом від харківських вишів майже на всіх електротехнічних з’їздах, і цілком на всіх всесоюзних світлотехнічних конференціях. Приймав участь у зборах технічного відділу Академії Наук СРСР з питань світлотехніки.[1]
За час своєї професійної діяльності Віктор Кияниця заснував навчальні і науково-дослідні лабораторії: світлотехніки (Харківський електротехнічний інститут); електричну, пірометричну, термометричну (Науково-дослідний інститут метрології); електропристроїв і світлотехніки (ЛПІ).[1] Розробив проекти лабораторій та організовував їх в інших навчальних закладах.
Вчений добре володів німецькою мовою, міг спілкуватися англійською і польською. Користувався великим авторитетом і повагою серед викладачів та студентів.
Будучи безпартійним, займав керівні посади і постійно працював на суспільній та профспілковій роботі: беззмінний голова світлотехнічної секції та член президії Харківської філії НДТО (Науково-дослідного технічного об’єднання) енергетиків та електрозв’язку; член МК Харківського електротехнічного інституту; депутат Кагановичської райради м. Харкова; член МК Львівського політехнічного інституту та ін. Виступав з низкою доповідей на Львівських підприємствах, в тому числі, на прохання газет «Молодь України» та «Молодь Закарпаття».
Звільнився з роботи в ЛПІ 1 вересня 1951 р. у зв’язку з переведенням до Київського сільськогосподарського інституту (з 1954 р. – Українська сільськогосподарська академія, тепер – Національний університет біоресурсів і природокористування України на посаду професора кафедри застосування електроенергії в сільському господарстві.[3]
Помер у Києві 19 листопада 1979 р.
Нагороди
Вченого відзначали як одного з найкращих викладачів і суспільних діячів. Неодноразово нагороджений похвальними грамотами і подяками, зокрема, від Управління у справах вищої школи і Республіканського комітету профспілки працівників вищої школи; подяка від міністра вищої освіти (1949).
У Львові отримав Медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне».[1]
Наукова діяльність
Бібліографія Віктора Кияниці
Примітки
(с) Дану статтю підготувала завідувач сектора НТБ Войтович Ірина Остапівна
- ↑ 1,0 1,1 1,2 1,3 1,4 1,5 1,6 1,7 1,8 Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 412. 65 с.
- ↑ Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» 1844–1994 : біогр. довід. Львів : Вид-во Держ. ун-ту «Львів політехніка», 1994. С. 63–65.
- ↑ https://esu.com.ua/article-6715 Енциклопедія сучасної України