Сирочинський Леон

Леон Сирочинський (Leon Syroczyński, 12.05.1844–16.05.1925) – гірничий інженер, один з піонерів розроблення родовищ корисних копалин, газо- та нафтовидобутку в Галичині, основоположник польської картографії мінеральних ресурсів, професор і ректор Вищої технічної школи у Львові, професор Львівської політехніки; автор низки наукових праць про розробку родовищ корисних копалин Галичини, публіцист під криптонімом S., літературні псевдоніми: Левко Чорний, Левко Гончаренко.

Коротка біографія та професійна діяльність

Народився 12 травня 1844 р. у с. Ситківці Липовецького повіту Київської губернії (нині – Вінницька область); син зубожілого дворянина, за фахом лікаря Северина Тадеуша Феліциана Сирочинського (Seweryn Tadeusz Felicjan Syroczyński, 1808–1863) та Амелії, уродженої Янаковської (Amelia Janakowska, 1810–1863). Початкову освіту здобував удома, середню освіту – у державній гімназії в Немирові, а з 1854 р. – у Києві. У 1858-1863 рр. відвідував заняття медицини у Київському університеті.

У 1863–1865 рр. – учасник Січневого польського повстання на Поділлі, Галичині та у Царстві Польському; 1863–1864 рр. входив до складу польського Центрального національного комітету (Komitet Centralny Narodowy) та Тимчасового національного уряду (Tymczasowy Rząd Narodowy), створеного у липні 1862 р. у Варшаві; очолював місцеву повстанську поліцію. Навесні 1864 р. був заарештований у Варшаві; у 1865 р. депортований на територію Австрійської імперії.

У 1865 р. емігрував до Бельгії, де у Гірничій школі Льєжського університету (École des Mines de l’Université de Liège) вивчав гірничу справу. У 1869 р. отримав диплом гірничого інженера; у 1869–1871 рр. працював на бельгійських копальнях з видобутку залізної руди та руд кольорових металів; у 1871–1873 рр. служив інспектором залізниць у Бельгії та Голландії.

Восени 1872 р. переїхав до Галичини. З 1874 р. на запрошення князя Євстахія Санґушка (Eustachy Stanisław Sanguszko herbu Pogoń Litewska, 1842–1903) працював гірничим інженером та директором його власної вугільної копальні у с. Ґрудня Долішня (Grudna Dolna) Дембіцького повіту. У 1877–1897 рр. обіймав посаду гірничого інженера у Крайовому відділі (Wydział Krajowy) – виконавчому органі Галицького крайового сейму у Львові. У 1877–1884 рр. – член правління Товариства для захисту, розвитку промисловості та нафтовидобутку в Галичині (Towarzystwo dla Opieki i Rozwoju Przemysłu i Górnictwa Naftowego w Galicji) (з 1881 р. Крайового нафтового товариства (Krajowe Towarzystwo Naftowe)). Від створення у 1878 р. був секретарем Крайової гірничої ради (Krajowa Rada Górnicza), як дорадчого органу при Крайовому відділі.

З 1890 р. викладав гірничу справу на факультеті будівництва машин Вищої технічної школи у Львові; у 1892 р. обійняв посаду почесного доцента; у 1895 р. – оплатного доцента, у 1897 р. – надзвичайного професора кафедри енциклопедії гірничої справи; у 1902 р. – звичайного професора кафедри енциклопедії гірничої справи та глибокого буріння.

У Вищій технічній школі у Львові займав низку адміністративних посад: у 1900–1904 рр. – декан факультету машинобудування; у 1904/1905 н. р. – ректор та вірильний посол до Галицького крайового сейму за посадою; у 1905/1906 н. р. – проректор; 1907/1908 н. р. – продекан факультету машинобудування.

У 1918/1919 н. р. переведений на посаду заступника професора; у 1920/1921 н. р. – на посаду оплатного доцента. У 1921/1922 н. р. вийшов на пенсію, проте продовжував викладати до своїх останніх днів.

Постійно проживав у Львові на розі вул. М. Коперника, 23 та вул. Вроновських (нині вул. Ф. Колеси), 3.

Помер 16 травня 1925 р. у Львові; похований на Личаківському кладовищі.

Укладачі некрологів характеризували його “людиною чистого характеру”, другом молоді та «невтомним громадським діячем».

Навчально-педагогічна праця

З 1890 р. на факультеті машинобудування Вищої технічної школи у Львові викладав курс з нафтовидобутку. У 1892 р. розробив курс “Видобуток нафти і природного воску”; у 1895 р. увів нові предмети: “Глибоке буріння” та “Гірництво нафти та земного воску”; у 1898 р. – оглядовий курс “Гірнича енциклопедія”; у 1905 р. – “Географія гірничої та великої промисловості” (зі циклу суспільних та загальноосвітніх дисциплін).

У 1910–1913 рр. у Вищій технічній школі у Львові долучився до відкриття нових спеціальностей; 1907–1916 рр. викладав тут основи гірничої справи на трьох факультетах: машинобудування, будівництва, інженерії, а також на двох відділеннях: гідротехнічному та водної інженерії. Це прислужилося до відкриття у 1922 р. на факультеті машинобудування окремого відділення нафти.

У 1893–1914 рр. у Вищій технічній школі у Львові керував Музеєм гірництва нафти та земельного воску . Колекція музею налічувала 85 нафтових бурових установок та їх моделей; його збірка складалася з численних геологічних карт, статистичних зведень, різноманітних креслень, макетів геологічних розрізів, типових фрагментів кернів тощо.

Упродовж 1900–1911 рр. щорічно брав участь в організації та проведенні обов’язкових студентських навчально-виїзних практик до родовищ Бориславсько-Покутського нафтогазоносного району та Калусько-Голинського, Стебницького покладів калійних солей, а також до Верхньосілезького кам’яно-вугільного басейну, до порфірових кар’єрів у Нижній Сілезії та свинцево-цинкових шахт у Малопольщі тощо.

Підтримував фахове навчання шахтарів, долучався до формування стипендійного фонду Вищої технічної школи у Львові (1911); здійснив два грошові внески до цього фонду: у 1912 р. – у розмірі 3 151,30 крон; у 1913 р. – 3 286,30 крон.

Особливої уваги заслуговують його професійно-освітні міркування, викладені у брошурі “Вища гірнича школа в Галичині, її потреба та організація” (Wyższa Szkola Górnictwa w Galicyi, jej potrzeba i organizacya. Lwów, 1910). Покликаючись на ухвалу Галицького крайового сейму від 31 жовтня 1908 р., у зверненні до віденського міністерства публічних робіт він висловив ідею про необхідність відкриття у Вищій технічній школі у Львові V відділу – гірничо-металургійного –, поруч з уже існуючими чотирма інженерно-технічними факультетами: інженерії, будівництва, машинобудування та техніко-хімічного.

Водночас він обґрунтовував нагальну потребу створення у Галичині окремого вищого навчального закладу гірничо-металургійного профілю, який згодом у 1919 р. постав на базі Державної промислової школи у Кракові. Так, у 1886 р. у Вищій технічній школі у Львові відбувся перший набір слухачів на підготовчий курс з гірництва, навчальну програму якого запозичено у Гірничій академії в Леобені (Штирія).

Науковий доробок

У праці “Про вугільну шахту в Ґрудні Долішній” (O kopalni węgla w Grudny dolnéj. Lwów, 1877) виклав свої міркування про перспективи видобутку вугілля та експлуатації даного родовища, розробив геологічну карту місцевого вугільного пласта.

12 лютого 1878 р. на засіданні Польського товариства дослідників природи імені Миколая Коперника (Polskie Towarzystwo Przyrodników im. Kopernika) у Львові представив свою першу об’єднану геолого-гірничу та гірничо-промислову карту Галичини (масштаб 1:200 000), описану в його працях “Про геологічно-гірничу та гірничо-промислову карту краю” (O geologiczno-górniczej i górniczo-przemysłowej mapie kraju. Lwów, 1878) та “Пояснення карти гріничо-промислової копальні, покладів нафти та земляного воску” (Objaśnienie mapy geologiczno-przemysłowej kopalń i źródeł nafty i wosku ziemnego w Galicji. Lwów, 1881). З цих підстав його вважають основоположником польської картографії мінеральних ресурсів.

У Матеріалах універсальної виставки в Антверпені оприлюднив французькомовну “Карту експлуатації родовищ нафти та гірничого воску, їхнього промислового видобутку в громадах підавстрійської Галичини у 1881 р.” (масштаб 1:1 000), а саме: у додатку до доповіді: “Нафта та озокерит”, поданих ним 2–5 червня 1885 р. до секції в Антверпені та 14 червня 1885 р. до секції у Льєжі (Revue universelle des mines, etc.; t. XVIII, 2е série, p. I, 29e année. Paris–Liège, 1885). Член журі універсальних виставок в Антверпені (1885) та в Парижі (1889).

У 1884 р. на запрошення французьких концесіонерів з нафтовидобутку здійснив ознайомчу поїздку на територію Російської імперії до родовищ Північного Кавказу та Закавказзя. Свої гірничо-технічні спостереження разом із порадами стосовно найсучаснішого облаштування нафтового промислу, а також міркування щодо обов’язкового страхування шахтарів від нещасних випадків виклав у брошурі “Про нафтовий промисел на Кавказі” (O przemyśle naftowym na Kaukazie. Tarnów, 1885).

У 1885 р. призначений звичайним членом відділу математики та природничих наук Познаньського товариства приятелів наук (Poznańskie Towarzystwo Przyjaciół Nauk). Як нафтовик-технолог, брав участь у роботі Фізіографічної комісії Краківського наукового товариства при Академії майстерності у Кракові (Komisja Fizjograficzna c. k. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; Akademia Umiejętności (Kraków)). У 1885 р. за його сприяння у Західній Галичині було відкрито Практичну школу буріння канадським методом (Praktyczna Szkoła Wiercenia Kanadyjskiego) у с. Роп’янка (Ropianka) громади Дукля (Dukla) Кросненського повіту, яка вважається першим у Європі нафтовим фаховим освітнім закладом.

У 1882 р. під час Нафтового конгресу в Перемишлі домігся ухвалення рішення про необхідність запровадження нового курсу з нафтової геології, глибокого буріння та нафтопереробки у Вищій технічній школі у Львові або у Технічно-промисловій академії в Кракові (див. працю: “Звіт зі сільськогосподарської та промислової виставки у Перемишлі, Львів 1882 (з описом багатьох копалень і бурового обладнання для розвідки нафти). Нафтовий конгрес у Перемишлі” (Sprawozdanie z wystawy rolniczej i przemysłowej w Przemyślu, Lwów 1882 (z opisem wielu kopalń i urządzeń wiertniczych do poszukiwania ropy). Kongres naftowy w Przemyślu. Lwów, 1882). Так, у 1886 р. у Вищій технічній школі у Львові відбувся перший набір слухачів на підготовчий курс з гірництва, навчальну програму якого запозичено з Гірничої академії в Леобені (Штирія).

Перебуваючи на посаді професора Вищої технічної школи у Львові, опублікував низку найвагоміших наукових праць про розвиток гірничої справи у Галичині: “Про копальні поташної солі в Калуші та Штасфурті” (O kopalniach soli potasowych w Kałuszu i Stasfurci. Lwów, 1891), “Про гірництво взагалі і про видобування мінеральних смол у Галичині” (O górnictwie w ogóle i o górnictwie minerałów żywicznych w Galicyi. Lwów, 1891), “Гірництво в Галичині 50 років тому і сьогодні” (Górnictwo w Galicyi przed 50-ciu laty a dziś. Lwów, 1898), “Ресурси кам’яного вугілля в Галичині. Лекція […,] виголошена на зібранні 12 січня 1909 р. у залі міської ратуші у Львові” (Zasoby węgla kamiennego w Galicyi. Wykład […,] wygłoszony na wiecu z dnia 12 stycznia 1909 w sali ratuszowej we Lwowie. Lwów, 1909).

З 1888 р. – член Польського технічного товариства (Polskie Towarzystwo Politechniczne) у Львові; з 1901–1902 рр. – заступник президента його головного відділу, у 1903–1907 рр. – президент головного відділу, 1907–1921 рр. – почесний член.

З 1900 р. – член редакційної колегії “Технічного часопису” (Czasopismо Techniczne), який видавало Польське технічне товариство у Львові. У 1902–1907 рр. займався редагуванням наукових статей з гірництва та уніфікацією польськомовної гірничої термінології. Входив до складу численних комісій та товариств: у 1894–1896 рр. – член та постійний сподвижник студентського Товариства “Братньої допомоги” (Towarzystwо “Bratniej Pomocy” Słuchaczów Politechniki we Lwowie); з 1898 р. – член комісії з оцінки практичних навичок керівників і наглядачів копалень земляного воску в Бориславі; з 1899 р. – голова опікунської ради народної Гірничо-бурової школи в Бориславі; з 1900 р. – почесний член міжнародного Товариства інженерів та техніків буріння у Відні (Międzynarodowego towarzystwa inżynierów i techników wiertniczych we Wiedniu); у 1906 р. – член оргкомітету І-го З’їзду польських гірників у Кракові; у 1907 р. – віце-президент Нафтового конгресу в Бухаресті; у 1908 р. – голова Міжнародного конгресу бурових техніків у Львові; у 1911 р. – член Комісії наукових установ, створеної Делегатурою польських гірників і металургів, метою якої було започаткування гірничих досліджень у Галичині; у 1912 р. – учасник краківської наради представників польської науки, промисловості та економіки, яка ухвалила рішення про створення гірничої академії в Кракові.

Політична та громадська діяльність

Політичні погляди дітей подружжя Сирочинських формувалися під впливом приватного учителя - відомого польського політика, землевласника Тадеуша Бобровського (Tadeusz Bobrowski, 1829–1894), який був дядьком Юзефа Конрада Корженьовського (Józef Teodor Konrad Korzeniowski, 1857–1924), майбутнього всесвітньовідомого англомовного романіста польського походження Джозефа Конрада. У шкільні роки Леон перейнявся ідеєю відновлення польської державності, звільнення польського та українського народів від російського самодержавства.

Навчаючись у Київському університеті, в 1858 р. захопився літературною творчістю, заприятелював з сином свого першого учителя - Стефаном Бобровським (Stefan Bobrowski, 1840–1863), який залучив його до революційної та підпільницької діяльності. У 1861 р. вступив до таємного студентського товариства “Потрійний союз” (Związek Trojnicki (1857) (назва символізувала єдність поляків – вихідців з Волині, Поділля та Наддніпрянщини), а вже восени 1862 р. став членом його правління.

Після вибуху Січневого польського повстання 1863 р. негайно перервав навчання і разом зі своїм двоюрідним братом Антонієм приєднався до посилкового корпусу “польського повстанського генерала”, колишнього офіцера російської армії Едмунда Ружицького (Edmund Różycki, 1827–1893), який розгорнув діяльність на Волині. У липні 1863 р. нелегально перетнув російсько-австрійський кордон та опинився під Краковом, де вступив до польського загону під керівництвом ветерана Кримської війни (1853–1856), французького генерала Франсуа Рохенбруна (François Rochebrune, 1830–1870) та у жовтні цього ж року разом із повстанцями безуспішно намагався пробитися на територію Російської імперії до Царства Польського, щоб підняти заворушення на Люблінщині. На початку 1864 р. йому вдалося нелегально виїхати до Царства Польського, повернутися до Галичини, а потім після поразки Січневого повстання - емігрувати.

Під час проживання у Бельгії входив до Союзу польської еміграції (Zjednoczenie Emigracji Polskiej) (1866–1871) у Парижі; у 1867–1868 рр. був секретарем комуни м. Льєж. Розробив пропозиції до французького закону про залізничні колії локального значення від 10 серпня 1871 р., які виклав у праці “Залізниці локального сполучення” (Chemins de fer d’intèrêt local. Liège, 1871).

У 1887 р. у співавторстві розробив статут Асоціації учасників польського повстання 1863–1864 рр. Після розпуску Асоціації її члени у лютому 1888 р. створили Товариство взаємодопомоги учасників польського постання 1863–1864 рр. (Towarzystwo Wzajemnej Pomocy Uczestników Powstania Polskiego z roku 1863/4 r.). У 1888–1899 рр. – віце-президент цього товариства, згодом – член правління, а після відновлення ІІ Речі Посполитої – президент.

На початку 1920-х рр. – член Товариства Польського Скорботного Хреста для Львівської округи (Towarzystwо Polskіe Żałobnego Krzyża dla okręgu Lwowskiego).

Публіцистична творчість

Наприкінці 1864 р. після невдалого походу польських повстанців на Люблінщину кілька місяців вимушено проживав у Львові, де разом з українським письменником та журналістом польського походження Павлином Свенціцьким (Paulin Święcicki, 1841–1876) створив “гурток друзів Русі”, метою якого було “визнання русинської національності серед поляків”.

Пропагував федеративне об’єднання польських та українських земель, політичне примирення обох народів шляхом об’єднання у національно-визвольній боротьбі проти спільного ворога – російського царизму та самодержавства.

В українському часописі народовецького спрямування “Мета” у Львові під псевдонімом Левка Гончаренка опублікував дві статті: “Значення Київського університету для українського народу” (1863) та “Дещо про школи народні на Україні” (1864). У грудні 1865 р. під псевдонімом Левка Чорного він видав українською мовою брошуру “Слово до слова”, у якій, як русин польської нації (Gente Ruthenus, natione Polonus), засуджував обструкційну політику українських послів у Галицькому крайовому сеймі та закликав народовців до угоди з польськими східногалицькими консерваторами-автономістами.

15 липня 1869 р. у брюсельському журналі “Revue de Belgique” опублікував статтю “Le panslavisme”, у якій обґрунтовував загрозу шовіністичної ідеології російського панславізму для вільного розвитку європейських народів, доводив необхідність створення незалежної Польської держави, як гаранта миру, безпеки та свободи у Центральній Європі.

Опублікував мемуари про свою участь Січневому польському повстанні 1863–1864 рр.: “Рік ув’язнення 1864/5 у 10-му павільйоні Варшавської цитаделі з щоденника” (Rok więzienia 1864/5 w X Pawilonie Warszawskiej Cytadeli z pamiętnika. Lwów, 1907), “Виправлення характерних неточностей у книзі Францішека Равіти Ґавронського “Боротьба за свободу в 1863 році” (Sprostowanie charakterystycznych niedokładności w książce “Walka o wolność w roku 1863” Franciszka Rawity Gawrońskiego. Lwów, 1913).

У 1914 р. з нагоди 50-річчя Січневого польського повстання вийшли його біографічні замітки: “50 років тому: спогади колишнього студента Київського університету” (Z przed 50 lat: Wspomnienie b. studenta Kijowskiego Uniwersytetu. Lwów, 1914). У 1924 р. на 60-річний ювілей він підготував об’ємнішу працю про польський повстанський рух “Січневе повстання і здобуття Польщею незалежності. Видав Комітет відзначення 60-ліття повстання 1863/4 р.” (Styczniowe Powstanie a Niepodległość Polski. Nakładem Komitatu Obchodu 60-tеj rocznicy powstania r. 1863/4. Lwów, 1923).

Відзнаки та нагороди

У 1908 р. за видатні заслуги у сфері гірництва нагороджений командорським Хрестом Ордена Корони Румунії (Ordinul “Coroana României”). 5 серпня 1921 р. за заслуги перед батьківщиною відзначений командорським Хрестом “Ордену Відродження Польщі” (“Polonia restituta”); кавалер Хреста цього ж Ордену. Кавалер бельгійського Ордену Леопольда (Ordre de Léopold).

18 квітня 1923 р. Гірнича академія в Кракові присвоїла йому звання почесного доктора.

Бібліографія Леона Сирочинського

(с) Дану статтю підготувала: завідувачка відділу дослідження книжкового фонду Уляна Уська