Кияниця Віктор Миколайович: відмінності між версіями

← Попереднє редагування Наступне редагування →

Версія за 17:03, 24 листопада 2023

Кияниця Миколайович – український науковець, видатний вчений у галузі електротехніки.

Коротка біографія і професійна діяльність

Народився в українській родині 2 грудня 1887 р. в с. Кривий Ріг на Катеринославщині^[1] (нині м. Кривий Ріг у Дніпропетровській області). Батько був службовцем і мав статус почесного громадянина, мати – із селянської родини.

Закінчив сільську середню школу, потім – середнє механіко-технічне училище в м. Алєксандровск (нині Запоріжжя).^[1]

Упродовж 1907–1912 рр. був студентом Харківського технологічного інституту (тепер – Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Здобув професію інженера-технолога і отримав диплом з відзнакою. По закінченні навчання залишився працювати в Alma Mater лаборантом при електротехнічних лабораторіях (2 роки у вимірювальній лабораторії і 16 років в електромашинній). Саме проекти заводських лабораторій стали темою його кандидатської дисертації (1930).^[1] А з часу заснування електрофакультету (1921) йому було доручено читати лекції з курсу світлотехніки та проведення лабораторних занять з цього ж курсу.

У 1930 р. Харківський технологічний інститут (тоді вже – Політехнічний інститут імені Леніна) було реорганізовано. На його базі засновано Харківський електротехнічний інститут (ХЕІ), де Віктор Кияниця отримав посаду професора. Читав лекції зі світлотехніки і електричних вимірювань. Був відповідальним за спеціальність «світлотехніка» на вечірньому факультеті інституту при кафедрі електрообладнання промислових виробництв.

У 1931–1932 рр. брав участь в Урядовій комісії з обстеження електрообладнання вугільних шахт Донбасу.^[1]

З 1939 р. – завідувач кафедри світлотехніки ХЕІ на денному відділенні. Докторську дисертацію «Освещение в конеохимической промышленности» науковець захистив 1939 р. у Московському енергетичному інституті, а в січні 1940 р. Вікторові Кияниці присвоєно науковий ступінь доктора технічних наук. Одночасно був затверджений у вченому званні професора.

Щоб мати можливість будувати кар’єру навчався у вечірньому Марксистсько-Ленінському університеті, 1940 р. закінчив його, але, членом комуністичної партії не став.

З початком вторгнення німецьких військ (1941) кафедру світлотехніки Харківського електротехнічного інституту евакуювали до Туркменістану в Ашхабадський сільськогосподарський інститут. Вчений з родиною також переїхав до Туркменістану.

Упродовж року Віктор Кияниця займав на посаду професора Ашхабадського сільськогосподарського інституту у відділенні механізаії сільського господарства. З жовтня 1941 р. по вересень 1942 р. – завідувач кафедри електротехніки та електроприводу цього інституту.^[1]

З вересня 1942 по жовтень 1944 р. – завідувач кафедри електротехніки Горьківського індустріального інституту. Одночасно був деканом радіотехнічного факультету і викладав курс металорізальних верстатів.^[2]

Паралельно з основною роботою науковець часто працював за сумісництвом в інших навчальних закладах та науково-дослідних інститутах: у Харківському автодорожному інституті – завідувачем кафедри електротехніки; Харківському механіко-машинобудівному інституті – читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів; Харківському інституті механізації сільського господарства – завідувачем кафедри електротехніки та електроприводу; Харківському інституті охорони праці Всесоюзної центральної ради професійних союзів (ВЦРПС) – завідувачем відділу промислового освітлення; Харківському інституті гігієни праці і професійних хвороб – завідувачем відділу промислового освітлення. Епізодично читав лекції з електрообладнання автомобілів і тракторів в Інституті механізації сільського господарства Мелітополя. Консультував з питань електротехніки і енергетики в установах і підприємствах міста Харкова (Укртекстильтрест, Електротрест, Новобаварська канатна фабрика та ін.)^[1]

У вересні 1944 р. направлений до Львова очолювати кафедру електрифікації промислових підприємств (нині увійшла до кафедри електромехатроніки та комп'ютеризованих електромеханічних систем) Львівського політехнічного інституту. Маючи великий стаж педагогічної та науково-дослідної роботи, Віктор Миколайович взяв на себе організацію і керівництво науковою і методичною роботою кафедри.

Упродовж 1945–1947 рр. працював за сумісництвом завідувачем Львівського відділення науково-дослідного Інституту енергетики АН УРСР (тепер – Інститут електродинаміки Національної академії наук України), який він сам і організував за дорученням Інституту енергетики Академії Наук СРСР.

Від самого початку своєї діяльності Віктор Кияниця брав участь в організації наукових конференцій. Зокрема, Третьої світлотехнічної конференції (Харків, 1931), на якій був обраний головою. Як зауважив сам науковець в автобіографії, неодноразово був делегатом від харківських вишів майже на всіх електротехнічних з’їздах, і цілком на всіх всесоюзних світлотехнічних конференціях. Приймав участь у зборах технічного відділу Академії Наук СРСР з питань світлотехніки.^[1]

За час своєї професійної діяльності Віктор Кияниця заснував навчальні і науково-дослідні лабораторії: світлотехніки (Харківський електротехнічний інститут); електричну, пірометричну, термометричну (Науково-дослідний інститут метрології); електропристроїв і світлотехніки (ЛПІ).^[1] Розробив проекти лабораторій та організовував їх в інших навчальних закладах.

Вчений добре володів німецькою мовою, міг спілкуватися англійською і польською. Користувався великим авторитетом і повагою серед викладачів та студентів.

Будучи безпартійним, займав керівні посади і постійно працював на суспільній та профспілковій роботі: беззмінний голова світлотехнічної секції та член президії Харківської філії НДТО (Науково-дослідного технічного об’єднання) енергетиків та електрозв’язку; член МК Харківського електротехнічного інституту; депутат Кагановичської райради м. Харкова; член МК Львівського політехнічного інституту та ін. Виступав з низкою доповідей на Львівських підприємствах, в тому числі, на прохання газет «Молодь України» та «Молодь Закарпаття».

Звільнився з роботи в ЛПІ 1 вересня 1951 р. у зв’язку з переведенням до Київського сільськогосподарського інституту (з 1954 р. – Українська сільськогосподарська академія, тепер – Національний університет біоресурсів і природокористування України на посаду професора кафедри застосування електроенергії в сільському господарстві.^[3]

Помер у Києві 19 листопада 1979 р.

Нагороди

Вченого відзначали як одного з найкращих викладачів і суспільних діячів. Неодноразово нагороджений похвальними грамотами і подяками, зокрема, від Управління у справах вищої школи і Республіканського комітету профспілки працівників вищої школи; подяка від міністра вищої освіти (1949).

У Львові отримав Медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне».^[1]

Наукова діяльність

Бібліографія Віктора Кияниці

Примітки

(с) Дану статтю підготувала завідувач сектора НТБ Войтович Ірина Остапівна

↑ ^1,0 ^1,1 ^1,2 ^1,3 ^1,4 ^1,5 ^1,6 ^1,7 ^1,8 Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 412. 65 с.
↑ Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» 1844–1994 : біогр. довід. Львів : Вид-во Держ. ун-ту «Львів політехніка», 1994. С. 63–65.
↑ https://esu.com.ua/article-6715 Енциклопедія сучасної України

[multiple-1] 1,0 ^1,1 ^1,2 ^1,3 ^1,4 ^1,5 ^1,6 ^1,7 ^1,8 Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 412. 65 с.

[2] Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» 1844–1994 : біогр. довід. Львів : Вид-во Держ. ун-ту «Львів політехніка», 1994. С. 63–65.

[3] ttps://esu.com.ua/article-6715 Енциклопедія сучасної України

[1]

[2]

[3]

@@ Рядок 10: / Рядок 10: @@
 Упродовж 1907–1912 рр. був студентом Харківського технологічного інституту (тепер – [https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82_%C2%AB%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82%C2%BB Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»]. Здобув професію інженера-технолога і отримав диплом з відзнакою. По закінченні навчання залишився працювати в Alma Mater лаборантом при електротехнічних лабораторіях (2 роки у вимірювальній лабораторії і 16 років в електромашинній). Саме проекти заводських лабораторій стали темою його кандидатської дисертації (1930).<ref name="multiple"> Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 412. 65 с.</ref>
+А з часу заснування електрофакультету (1921) йому було доручено читати лекції з курсу світлотехніки та проведення лабораторних занять з цього ж курсу.
-З часу заснування електрофакультету (1921) йому було доручено читати лекції з курсу світлотехніки та проведення лабораторних занять з цього ж курсу.
 У 1930 р. Харківський технологічний інститут (тоді вже – Політехнічний інститут імені Леніна) було реорганізовано. На його базі засновано [https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82_%C2%AB%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82%C2%BB#%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F Харківський електротехнічний інститут (ХЕІ)], де Віктор Кияниця отримав посаду професора. Читав лекції зі світлотехніки і електричних вимірювань. Був відповідальним за спеціальність «світлотехніка» на вечірньому факультеті інституту при кафедрі електрообладнання промислових виробництв.