Гаусвальд Едвін

Едвін Гаусвальд (Hauswald Edwin, 03.09.1868–08.03.1942) – польський інженер-механік, конструктор та електротехнік, ректор Вищої політехнічної школи у Львові, проектант електричної трамвайної колії у Львові, розробник моделі виробничого продуктивізму на виробництві.

Едвін Гаусвальд

Коротка біографія та професійна діяльність

Народився 3 вересня 1868 р. у Львові у родині головного бухгалтера Галицького крайового банку Отта Гаусвальда та Кароліни уродж. Лянґ (Karolina Lang); був одружений з Яніною уродж. Марошаньі (Janina Marossanyi). У 1886–1887 р. його батько, як почесний доцент, викладав бухгалтерський облік у Вищій технічній школі у Львові.

У 1878–1886 рр. навчався у гімназії у Львові. У 1886–1891 рр. здобував освіту на факультеті машинобудування Вищої технічної школи у Львові, який закінчив з відзнакою. Уже як дипломований інженер, наступних два роки він підвищував свою кваліфікацію у технічних вишах Берліна та Цюріха, де відвідував курси з проектування машин та електротехніки.

У 1893–1896 рр. розпочав професійну кар’єру на посаді інженера-конструктора віденської філії німецької фірми “Siemens & Halske”. У 1893 р. реалізував прокладення електричної трамвайної лінії у Львові (тут з 1888 р. діяла трамвайна колія на кінній тязі).

У 1896–1902 рр. працював старшим інженером у віденській філії акумуляторного заводу Карла Поллака “Accumulatoren-Werke System Pollak AG”, що у Франкфурті-на-Майні. 18 березня 1903 р. призначений звичайним професором новоствореної ІІ-ї кафедри механічної інженерії (згодом перейменованої у I-шу кафедру машинобудування (елементів машин)) на відділі машинобудування Вищої технічної школи у Львові.

У Вищої технічної школі у Львові обіймав найвищі адміністративні посади: у 1908/1909 н. р. – декан та у 1910/1912 н. р. продекан відділу машинобудування, 1912/1913 н. р. – ректор, 1913/1914 н. р. – проректор, у 1921 р. – тимчасовий заступник ректора.

У серпні 1938 р. припинив викладацьку діяльність, одержав звання почесного професора та вийшов на пенсію. У 1939–1941 рр. знову повернувся до викладацької роботи, очолив кафедру елементів машин та продовжив читати свої дисципліни: елементи машин, організація та управління підприємствами, конструювання елементів машин.

8 березня 1942 р. помер у Львові; похований на Личаківському кладовищі.

Навчально-педагогічна праця

У 1903 р. на відділі машинобудування Вищої технічної школи у Львові читав навчальний курс “Будівництво машин”, який включав конструювання таких елементів: клини, гвинти, заклепки, трубні з’єднання та інші деталі; шийки, осі, вали, кривошипи, муфти, підшипники, дискові, зубчасті, пасові та тросові шківи; спосіб передавання; поршні, штоки, з’єднувачі, ексцентрики, дроселі, напрямні, штуцери. Вів практичні заняття з конструювання, де навчав студентів методиці розрахунку, креслення та моделювання вище перелічених елементів машин. У 1912/1913 н. р. назва його курсу змінилася на “Елементи машин та парові котли”.

У 1904/1905 н. р. започаткував викладання новаторської навчальної дисципліни “Завдання техніка в професійному житті”, у якому розкривав такі теми: значення техніки в сучасному житті; основи, методи та засоби технічної праці; теоретична та практична підготовка техніків у різних країнах; основні технічні професії, фахові роботи; винаходи, патенти; організація та управління промисловими підприємствами; технічні кабінети; основні та допоміжні галузі; об’єднання бізнесу; майбутній розвиток технології; професійна етика. Його передовий курс у сфері менеджменту став широко відомим під новою назвою: “Організація та управління промисловими підприємствами”, яка була затверджена у 1908/1909 н. р. Дане нововведення було підхоплене та розвинуте провідними європейськими освітніми закладами, внаслідок чого цей курс увійшов до переліку обов’язкових не лише у всіх технічних вишах, у середніх технічних і комерційних школах, а й також на юридичних факультетах деяких класичних університетів.

1912/1913 н. р. у Вищій технічній школі у Львові за його ректорства було створено нові підрозділи: а) доцентуру будівництва міст і селищ (17 листопада 1912 р.); б) доцентуру при кафедрі фарбування (17 листопада 1912 р.); в) доцентуру при кафедри електротехніки (22 листопада 1912 р.).

У 1916/1917 н. р. розробив новий курс: “Розрахунок і кладка парових котлів”.

Прогресивні освітянські погляди та методологічні аспекти технічної освіти містять його праці: “Принципи виховання техніків” (1910) та “Навчання техніків за кордоном” (1912), “Записки загального і технічного управління в Польщі” (1917), “Освіта інженерів-механіків” (1918), “Раціональна організація технічних занять; доповідь на Польському конгресі наукових організацій” (1928) тощо. Його праці значно вплинули на розвиток методології інженерно-технічної освіти, а також на розроблення принципів, які були покладені в основу Першого закону про академічні школи у Польщі (1920).

Особливість його методики викладання будувалася на використанні евристичного методу, який передбачав самостійний пошук студентами шляхів та засобів для вирішення конкретних технічних завдань, а також всебічне критичне осмислення ними множини ідей та рішень, включаючи потреби зручності використання, простоти обробки та дешевизни виробництва.

У 1904–1913 рр. щорічно брав участь в організації та проведенні обов’язкових студентських навчально-виїзних практик на машинобудівні, суднобудівні, металургійні, електротехнічні заводи, фабрики металевих брикетів, інструментальних верстатів, велосипедів і друкарських машин, гідроелектростанції Малопольщі, Сілезії, Угорщини, австрійських провінцій, Баварії, Швейцарії, Нижньої Саксонії, австрійських портів у Трієсті, Фіуме та промислово розвинутих міст Північної Італії. У міжвоєнний період навчально-практичні екскурсії для студентів стали рідкісним явищем, що було пов’язано зі складністю перетину міждержавних кордонів та недостатністю фінансування. У 1924 р. механічний відділ Львівської політехніки організував навчальну поїздку на підприємства Верхньої Сілезії (Górny Śląsk), у 1938 р. – у Німеччину, про що він оприлюднив відповідні звіти.

Інженерний та науковий доробок

У статті “Про системи міських колій” (1893) обґрунтував переваги електротранспорту перед возо-кінним екіпажем, а саме: швидкість та частоту руху, надійність та комфорт; високу рентабельність (витрати на утримання електрифікованої колії становили лише 50% прибутку, а ціна проїзду була удвічі меншою завдяки інтенсивності пасажиропотоку); зносостійкість (електрифікована колія вважалася щонайменше утричі довговічнішою, ніж кінна).

Працюючи на посаді старшого інженера у віденській філії акумуляторного заводу К. Поллака, у 1897 р. подав патентну заявку на пристрій для автоматичної перевірки рівня заряду акумуляторів. За результатами випробування нововведення опублікував працю “Електропоїзди на акумуляторному приводі” (Elektrische Bahnen mit Akkumulatorenbetrieb) (1898).

Усвідомлюючи взаємопов’язаність розвитку технологій із виробничими можливостями, торгівлею, транспортом, фінансами, фаховістю робочої сили, намагався розробити методи підвищення ефективності управління, продуктивності та прибутковості промислових підприємств при забезпеченні соціальних потреб робітників. Так, з’явилися його численні наукові праці у сфері менеджменту організацій та управління персоналом: “Викуп і оновлення виробничого капіталу в промисловості” (1924), “Вартість виробництва, її залежність від часу та ефективності” (1925), “Вплив продуктивності та зайнятості на прибутковість промисловості” (1925), “Сучасна організація робіт у будівництві” (1925), “Методи безперервного виробництва на заводах Форда” (1925), “Безробіття та заходи його подолання; доповідь у Польському політехнічному товаристві” (1926), “Наукова організація системи Тейлора (Scientific Management)” (1926), “Кількість робочих годин на рік” (1926), “Завдання промислової адміністрації за Файолем “Administration industrielle et générale (Dunod)” (1926), “Ефективність виробництва і праці (1927), “Преміальна заробітна плата, виражена в одиницях продукції” (1927), “Ефективність виробництва та праці ” (1927), “Раціональна організація технічних занять; доповідь на Польському конгресі наукових організацій” (1928), “Нові шляхи реорганізації промислових підприємств” (1928), “Методика вмілої організації” (1929), “Раціональна організація виробництва та праці в промисловості (наукова організація)” (1929) тощо.

Свої численні практичні та дослідницькі здобутки узагальнив у синтетичній монографії “Організація та менеджмент” (1935). Порівнюючи два управлінські підходи континентальної (Франція, Німеччина) та англо-саксонської (Велика Британія, Північна Америка) шкіл менеджменту, він надавав перевагу останній, оскільки основу англійського досвіду складали чіткий розподіл сфер діяльності та відповідальності між керівниками окремих відділів, що передбачало їхній самоконтроль та звітність. Такий метод допускав спонтанну творчу діяльність керівного персоналу середньої ланки, яка розкривала потенціал особистості у виробничому процесі, а це забезпечувало підвищену сумлінність та дбайливість співробітників, сприяло економії часу та регулюванню затрачених зусиль. Вважав англійський підхід відповідним до наявного у Польщі типу виробничих відносин.

Намагався інтегрувати технічні винаходи та нововведення провідних закордонних техніків у машинобудівну промисловість краю. З цією метою він опрацьовував та вдосконалював різноманітні конструкції елементів, як наприклад, еластичні і фланцеві муфти, роликові та циліндричні підшипники, підшипники з мастилом відповідно до принципу “оливного клина”, важелі на ремінній передачі з внутрішнім натяжним колесом, покращення форми зубців для зубчастих коліс тощо. Його практичні розробки одразу ж впроваджувалися у навчальний процес.

У галузі машинобудування був автором низки оригінальних та новаторських досліджень, серед яких: “Діаграми просторових моментів для колінчастих валів” (1918), “Розрахунок дротяних канатів для балок та сіток; доповідь у Політехнічному товаристві, 22 травня 1918 р.” (1919), “Побудова відносного тору для зубчастих коліс” (1924), “Міцність і довговічність дротяних канатів у світлі нових досліджень” (1928), “Напруження в маховиках” (1928), “Розрахунок валів на комбіновану міцність” (1929), “Розрахунок зігнутих колінчастих валів; доповідь на Міжнародному конгресі металевого будівництва у Льєжі, липень 1930 р.” (1931) тощо. Конструювання елементів машин вимагало стандартизації, тому він ще й розробив та оприлюднив “Стандарти креслення для Польського комітету стандартизації” (1925).

У сфері оптимізації виробництва розробив нову техніко-економічну “модель продуктивнізму”, уперше оприлюднену у статті “Продуктивізм: сучасна економічна та соціальна система”, що у 1918 р. вийшла друком у журналі “Часопис Краківського технічного товариства” (Czasopismo Towarzystwa Technicznego Krakowskiego). Згодом ця модель була науково апробована у доповіді “Принципи продуктивності” (Principles of productivism), виголошеній 21–24 липня 1924 р. у Празі на Міжнародному конгресі організацій за темою “Поступ наукової організації в Європі та Америці”. Тези цієї доповіді лягли в основу його синтетичної праці “Індустрія: основи, тенденції розвитку, підтримка, відбір працівників, психотехніка, ефективність виробництва, продуктивність, процвітання, наукова організація” (1926). Свої розробки у галузі виробництва він продовжував представляти також на міжнародному рівні: у 1927 р. на Міжнародному конгресі наукової організації та адміністрації в Римі у доповіді: “Застосування та узгодження преміювання в офісах” (1928), у 1932 р. на Міжнародному конгресі наукової організації та адміністрації в Амстердамі у доповіді: “Стандарти роботи та процедури в публічних офісах” (Operation standards and procedures in public offices) (1933). У багатьох публічних виступах він неодноразово наголошував на суспільній важливості праці інженера, спираючись на тезу про те, що прикладне значення техніки полягає не лише у формальному застосуванні знань з природничих і математичних наук у практичній діяльності, але й породжує незбагненний сплеск творчості людського генія. Технічна творчість у поєднанні з “людським підприємництвом” та “підприємницьким духом” здатні завдяки невтомній людській праці вирішувати надскладні економічні, культурні та соціальні завдання; вони виступають рушієм цивілізаційного поступу.

Загалом його вважають автором понад 100 праць, які публікувалися переважно у “Технічному часописі” (Czasopismo Techniczne) у Львові, де з 1904 р. він працював редактором, а у 1913–1921 рр. – заступником головного редактора. Його дослідження оприлюднювались також в інших науково-технічних журналах: “Технічний перегляд” (Przegląd Techniczny) у Львові, “Перегляд організації” (Przegląd Organizacji) у Варшаві та “Економічний перегляд” (Przegląd Ekonomiczny) у Львові.

У 1930-х рр. його наукові праці вирізнялися системним підходом, носили узагальнюючий та всебічний характер, що було пов’язано зі спробою філософського та техніко-економічного переосмислення виробничих відносин. Так, друком вийшла його найвагоміша методично-рекомендаційна праця, зорієнтована на оптимізацію конвеєрних виробництв: “Метод визначення допустимих напружень при змінних навантаженнях” (1934), “Організація та управління: принципи, вміла організація виробництва і праці, адміністрування, динаміка витрат” (1935), “Рекомендовані та стандартні витрати” (1937), “Умови і показання для підвищення рівня економічного життя” (1937), “Теорія прибутковості промислових підприємств” (1937), “Застосування методів раціональної організації наукової роботи” (1937), “Постулат рентабельності в промисловості” (1939), “Загадка часу” (1939).

Політична та громадська діяльність

У 1886–1888 рр. під час навчання у Вищій технічній школі у Львові входив до люстраційної комісії кураторів студентського Товариства “Братньої допомоги” слухачів Політехніки у Львові (Towarzystwa “Bratniej Pomocy” słuchaczów Politechniki we Lwowie).

На початку 1916 р. Едвін Гаусвальд, як тогочасний президент Польського політехнічного товариства (Polskie Towarzystwо Politechniczne) у Львові, разом зі секретарем товариства професором Державної промислової школи у Кракові Яном фон Краузе (Jan Konrad Eligard Baron von Krauze, 1882–1969) організував колишніх галицьких інженерів-техніків для участі у створенні Громадського комітету відбудови сіл і міст у Кракові (Komitet Obywatelski Odbudowy Wsi i Miast w Krakowie) та Крайової централі з економічної відбудови Галичини (Centralа Krajowa dla Gospodarczej Odbudowy Galicji) у Львові.

Його організаційні та винахідницькі здібності широко розкрилися при веденні “Гуртка інженерів-механіків” та “Гуртка наукової організації”, які діяли при “Політехнічному товаристві у Львові” (Towarzystwo Politechniczne we Lwowie) у Львові, президентом якого він був у 1912–1916 рр. Водночас він був віце-президентом “Польського економічного товариства” (Polskie Towarzystwo Ekonomiczne) у Львові, а з 1915 р. – його головою, з 1917 р. – почесним членом Комітету польських техніків у Відні (Komitees der polnischen Techniker in Wien), з 1918 р. – членом кураторії Технічного музею промисловості та ремесел (Technisches Museum für Industrie und Gewerbe) у Відні, з 1921 р. – членом Академії технічних наук (Akademia Nauk Technicznych) у Варшаві, з 1925 р. – членом Інституту організації праці (Instytut Organizacji Pracy) у Варшаві, з 1939 р. – звичайним членом Варшавського наукового товариства (Towarzystwo Naukowe Warszawskie).

У 1912/1913 н. р., як ректор Вищої технічної школи у Львові, він також займав посаду вірильного посла на останній сесії Галицького крайового сейму, яка раптово перервалася у липні 1914 р. з початком Першої світової війни.

У 1918–1927 рр. працював у Раді міста Львова, як член технічної секції Комісії міських електричних закладів. За цей час він підготував низку інженерно-технічних рішень та експертних висновків стосовно механічних, електротехнічних, техніко-господарських, податкових, адміністративних, правових і соціальних питань.

Відзнаки та нагороди

У 1916 р. за заслуги перед австрійською державою одержав звання ц. к. радника двору.

У 1929 р. за видатні досягнення у військовій та цивільній сферах став командором “Ордену Відродження Польщі” (“Polonia restituta”).

У 1937 р. нагороджений Золотим Хрестом Заслуги (Złoty Krzyż Zasługi).

Бібліографія Едвіна Гаусвальда

(с) Дану статтю підготувала: завідувачка відділу дослідження книжкового фонду Уляна Уська